Калинюк Юлія Володимирівна
Калинюк Юлія Володимирівна
***
Як би добре тут не було,
Все одно я далеко від дому.
Чужі люди дарують тепло,
Бо знають, що важко самому.
Я розгублено дивлюся вдаль
Й розумію, що я тут не вдома.
По очах прокотилась печаль,
А в ногах відчувається втома.
Усім серцем я хочу назад,
У безхмарну і тиху країну.
Де немає більше блокад,
Що обертають мир на руїну.
Там, де люди не знають про біль
І плачуть вони лиш від щастя.
Усім воля потрібна, як сіль,
Тільки треба пройти ці напасті.
Я далеко від друзів своїх
Й найрідніших людей в цьому світі.
Як же важко мені тут без них,
Наче я- це зів'ялені квіти.
Тепер мушу почати все знов
І чекати, як вдома все стихне.
Повернусь я назад, де любов
І де радість панує, мов звичне.
***
Для мене вже й тиша страшна.
Прислухаюсь до кожного звуку.
Вже й не шкода усього майна,
Тільки хочу тримати за руку...
Чути вибухи, бачити дим -
Це є те, що ми маєм прожити.
З часом серце стане стальним,
Яке не можливо пробити.
Притулитись і не відпускати,
Твою руку до самої смерті.
І словами не описати,
Як життя в нас вирує у серці.
***
Я подарую усім всесвіт.
Наповнений бажань і мрій.
І в кольорах всіх барв веселки,
Кожен момент згадає свій.
Віддати хочу всім я море
Та океан безкрайніх сліз.
Сліз не від горя, а від щастя,
Що розтопили взимку лід.
Всі ці моменти віють радість,
Таку дитячу і просту.
Й відкриють всі серця гарячі,
І я, як квітка, розцвіту.
Темна сторона світла
Коли ця тьма закриє рота,
Заплющить очі, тіло зжме.
Не дасть сказати анітрохи,
Почне чіпляти за живе.
Вона знає твої секрети,
Твої недоліки усі.
І знає всі ці силуети,
Які приходять уві сні.
Скує тебе у ті кайдани,
Які сотворені з страху.
Лишень в душі залишить рани
В оцю хвилину нелегку.
Поглине шумне тебе море,
Яке наповнила сама.
А в небі чомусь гаснуть зорі,
Які закрила, мабуть, тьма.
Закрили рота твої руки,
А заплющились очі самі!
Тебе втопили власні думи,
І вибиратися тобі!
"Ніхто у світі не захоче
Допомагати неживій."
Слова ці голос твій шепоче,
Який застряг у голові.
І ти лежиш, неначе мертва,
Допоки змішані думки
Складуться так, як тобі треба,
І розійдуться навкруги.
***
Я вже хочу, щоб стихло усе.
Припинили свій рух всі машини.
Кожне слово для мене пусте,
Й відчуття не здаються живими.
Кожен день пробігає як тінь,
Що тиняється в світі кругами.
І не чую в собі навіть біль,
Промовляючи слово губами.
Мені боляче й знаю чому.
Чому сльози ці ллються рікою.
Я дуже наївна. Напевно тому,
Дозволяю я гратись собою.
***
Не залишайте мене наодинці!
Не відбирайте від мене навушники!
Я стараюсь приглушити думки,
Які по ночах мене будуть мучити.
Не залишайте мене наодинці,
Коли в кімнаті не ввімкнене світло.
Бо тоді усі скриті емоції
На мені уже буде помітно.
Не залишайте мене наодинці,
Коли сьогодні я надто весела.
Бо тоді, коли стихне вся музика,
Я не здаватимусь дуже сталева.
Не залишайте мене наодинці,
Бо я знову писатиму вірші.
Про кохання ніяк не виходить,
Тому я завжди пишу трохи інші.
Не залишайте мене наодинці
В дуже тихій й холодній кімнаті.
Бо тоді думи у виді капельок
Доведеться стирати дівчаті.
Не залишайте мене наодинці...
***
Закрию лице своє просто вуаллю.
Вуаллю історій чужих, таємних,
Порину в книжки або буду за гранню,
Усіх цих проблем повсякденних, земних.
Не хочу я думати більш про реальне.
Не хочу я чути хід своїх думок.
Тому, що життя моє дуже банальне
Й пора уже рот свій закрить на замок.
Ніколи нікому нічого не скажу,
Бо знаю, що це лиш для них просто звук.
І більше я справжню себе не покажу.
Тому, що життя найцінніша з наук.
***
“А серце чомусь мучить біль
Та на очах стає волого.
Ну, а я далі сиплю сіль,
На усі рани тіла свого.
А хто б мої слова послухав?
Чому я знову тут одна?
І всі думки мої розрухав,
Що тягнуть всю мене до дна?
Бажаю всім я лиш хороше,
Нікому бід не завдаю.
Чому коли потрібні люди,
Мене лишають всі одну?
Я ж віддаю себе по гранях,
Всім по шматочку роздаю.”
Суспільство нам приносить рани,
А ти будуй себе саму.
