Ковальчук Катерина Андріївна
Ковальчук Катерина Андріївна
Пиши мені
Пиши мені, коли буде не в спокої душа.
Пиши мені й коли у тебе усе добре.
Пиши мені, як зможеш, то й вірша.
Пиши, як ясний день, як сонце йде за обрій.
Пиши мені, навіть якщо у нас зараз війна,
Пиши мені й тоді, коли це все скінчиться.
Пиши, коли шумить й коли навколо тишина,
Пиши мені навіть про те, що сниться.
Пиши мені, коли чекаєш електричку на вокзалі,
Втікаючи від цих сотворених кацапами проблем.
Пиши мені, поки ховаєшся в підвалі,
Пиши мені, коли ти спиш під звук сирен.
Пиши мені усе, що відчуваєш,
Пиши мені в усіх відтінках про свій страх.
Ти так боїшся втратити все те, що маєш,
Що всіх і все розвалиш в пух і прах.
Пиши мені вже без деталей, хоч в загалі.
Ціна в тих слів така висока, мов я їх краду.
Пиши мені. Пиши мені й надалі.
Без твоїх слів, боюсь, я пропаду.
Пообіцяй
Давай більше не будемо ділитися історіями
Й пити в мене на кухні чай.
Вечорами стежити за зорями,
Шукати серед пекла рай.
Давай більше не будем говорити.
Як випаде можливість, то тікай.
Давай не вчити один одного, як жити.
Пообіцяй. Чуєш? Пообіцяй.
Давай називати всі речі своїми іменами
І закривати вуха на кожне моє "зачекай".
Чому? Не поясню просто словами.
Не нині. Та й ніколи. Вибачай.
Ми не одні. Таких багато всюди.
Тому потрібно жити з тим, що є. Давай!
Ми просто люди. Що буде, те буде.
Не думай за минуле й на перед не гадай.
Тому давай більше не бачитись.
На всіх можливих поворотах завертай.
Залишимось один для одного чимось втраченим.
Пообіцяй. Чуєш? Пообіцяй.
***
Ти візьми врешті-решт до рук пензля й палітру,
Ну або цей чортовий мікрофон притули до губ.
Станцюй менует під поривом вітру,
Або з патріотизмом із паперу склей тризуб.
Візьми гітару на коліна,
А коли в розпачі, то просто піди до церкви.
Плануй роками поїздку до Парижа чи Берліна,
Плануй місце, де елегантно вмерти.
До речі, записуй ці плани на листочку.
Може, колись хтось на їх основі напише вІрші.
Навіщо до свята берегти нову сорочку,
А в будний день вдягати якнайгіршу?
Для чого відкладати й зберігати?
Для чого голова, руки і ноги?
Помилково думати, що сенс життя- шукати.
Хоч ми самі собі будуємо дороги...
Роби усе, куди, наче магнітом тягнуться руки,
Роби, навіть, якщо здається, що не здібна.
Навіть, якщо лякає час, люди і звуки.
Навіть, якщо здається, що тут все не рідне.
Не загубись серед сірих облич,
Не вір, якщо звучить правдоподібно.
Якщо людина йде, не клич.
Скоріш за все вона тобі не потрібна.
Усе й усіх, що любиш запиши на папері.
Може, справді, колись з цього вийдуть вІрші.
Навіть, якщо це не в твоїй манері.
Навіть, якщо це вже робить хтось інший.
***
Ах, коли ти поруч, небо завжди рожеве,
Сонце заходить за блакитний край.
Щебечуть тихо-дику пісню меви.
Мабуть, вони знайшли свій рай.
А ми з тобою досі озираємось.
Направо і наліво. Вгору, вниз.
Ну досить вже. Для чого ми ховаємось?
Торкаємось до болю знайомих тем і рис.
Заходить сонце томляче. Вітер холодний.
І шум коліс із дальніх трас.
Цей стиль старий й давно не модний.
Ми не для нього. Він не для нас.
Ах, ти правий. То не наша естетика.
Цигарки, кренделі й міцний коньяк.
Така буденність лише зводить з розуму.
Не так. Давай краще зовсім ніяк.
Краще волошки у волоссі й абрикоси.
Твої сухі руки, які пахнуть зволожуючим бальзамом.
Краще свіжість від дощу хапати носом,
Щоби небо над нами загоювало рани.
Але якщо це все розвіється одної миті
Й в злий жарт зіграють з нами почуття.
Лише не відмовляйся. Продовжуй з ними жити.
Не відмовляйся, наче то сміття.
Й тоді використай мій запах, наче протиотруту,
Моє ім'я, мов другий шанс на життя.
Мій голос, наче музику, яка розвіє смуток,
Мої руки, коли дощ, наче покриття.
Моїм волоссям вкрийся холодною зимою,
Читай сяйво у моїх очах замість книжки.
Мої слова нехай завжди будуть з тобою
І на додачу ще, хіба, усмішка...
Нехай спогади будуть найгіршим наркотиком,
Нехай будуть твоїм релігійним прокляттям.
Щоб ти згадував і молився,
Щоб молитися було твоїм улюбленим заняттям.
***
Я б політала трохи. Шкода, я без крил.
Я б заспівала про життя. Шкода, розівчилась.
Під натиском усіх природніх сил,
Я утворилась, пробула і розчинилась.
Я б не розказувала цього. Але розкажу.
Я би на тебе не тижнями, роками би дивилась.
Ви справді думаєте, що я знайду межу?
Якщо це те, для чого я молилась.
Західний кордон. Кажуть, скоро буде шторм.
Не знаю, наяву це все чи то приснилось.
Тут не завадив би і ще попкорн.
Та через пару дублів все скінчилось.
Жодних пісень про життя. І без крил.
Я не хочу співати. Я не хочу літати.
Під натиском усіх природніх сил,
Я забуду все. Навіть те, як мене звати.
Західний кордон. Передають сильний вітер.
Я забуду усе: шторм, вітер, тебе.
З яких твоє ім'я складається літер.
Моя амнезія, мабуть, не мине.
Пісень про життя, здається, більше не буде,
Не буде шторму, вітрів, імен та крил.
Я полечу без них, а все решта забуду.
Під натиском усіх природніх сил.
Один відсоток
У мене один відсоток , в тебе квиток на невідомий рейс.
Дивні запити в гуглі, дивні речі в кишені.
Ти кажеш щось про війни, квіти едельвейс.
Я ці слова вбираю із повітрям у легені.
Я одягаю ще футболку, щоб тепліше.
Липневе сонце зараз ледь-ледь гріє.
Не знаю, куди йдем. Вирішуй.
Підставляючи обличчя під сяйво, прикриваю вії.
Я знаю, що вже зовсім скоро це скінчиться.
Я знаю, що з собою вже ніщо не заберу.
Я знала це! Та врешті вже тепер, яка різниця...
Я лиш не знаю, чому все так. Чому?
Чому ці світанки сяйвом сонця залиті?
І ми знову готові пережити ще одну ніч.
Ми з тобою побачимось перед тим, як будемо вбиті.
Ми з тобою ще побачимось. Колись.
Вересневий смуток
Я затираю всі спогади найтемнішим чорним,
Майже так само, як і числа на календарі.
От лиш почався вересень і вже першить у горлі,
Ось лиш почався вересень, а я уже пишу вірші.
Ось глянь, земля тремтить чимось нерукотворним,
Почався дощ й в омані крапель стигне хата,
Цей вересень закінчиться тихо і сонно,
Може, цей вересень буде моя найбільша втрата.
Числа на календарі затерті, наче сіре небо,
Під натиском олівець ледь розірвав сторінку.
Скажіть, що з цим вереснем, хто-небудь?
Скажіть, якого він став кольору й відтінку?
Скажіть мені у чому сенс, бо я не зможу спати.
І все, що в моїй голові- це безколірна осінь.
Її розірвані сторінки й вирвані з неї цитати
І її сплутане з сухим листям волосся.
Її, скоріше, марні спроби, стояти і не впасти.
Вона казала, що під цим дощем головне не зникнути.
Перечитуючи вкотре слова, які підіймають настрій,
Вона шептала їх між спроб не розівчитись дихати.
***
В мене закінчилась рима,
Від стін відбилась мораль.
Сталь слів згоріла, хоч неопалима
І подалась далеко в даль.
В мене закінчились букви,
Їх стирає папір, глушить звук.
В безвиході затерпли руки,
Букв не витримує друк.
В мене закінчилась мова,
Я мовчу, мов німа.
Я не скажу жодного слова.
Мене задушила стигма.
Чому я не пишу тобі вірші?
Спитайся, чому я не пишу тобі вірші,
Спитайся, якщо цікавить моя правда дешева.
Я відповім, що пишу лиш, сховавшись в комиші,
Ну або поруч оперного в місті Лева.
Я напишу шедевр лиш тоді, коли потече туш,
Коли на зубах з'явиться кров металева,
Тому піду й заїм цей присмак ящиком груш,
Й на мить пропаде біль страшна серцева.
Я напишу про тебе у одній з пустих кав'ярень,
Під звуки дощу на вулиці... назву її "Дощева".
Я огорнусь теплом моїх солодких марив,
Не буду плакати. Допустимо, історія ось ця рожева.
Жовта маршрутка. Водій ввімкнув Зіброва.
Я розглядаю у вікні мужні львівські дерева.
"Мертві бджоли не гудуть"... а й правда.
У роздумах забула, куди їду. Тітка кричить "кінцева".
І ось блукаю темною вуличкою навпростець.
Завжди би так було. Було б чудесно.
Задивившись, ледь не впала. Хай йому грець.
Яка ж то я щаслива, чесно!
Які ж чудесні ці вірші, що переписую з душі.
Навіть, якщо, окрім мене, їх нікому не треба.
Тому коли спитаєш, чому я не пишу тобі вірші,
Знай собі ціну, бо правда моя дешева.
***
Кому цікаві книги про екологічність?
Адже чиїсь дві руки точно не врятують ситуацію.
Знищені ліси, брудні озера і стежки, здається, не врятує навіть вічність.
Я здивуюсь, якщо тобі не начхати на цю інформацію.
Я не повірю, що тебе ці факти доведуть до сліз.
Ти і так знаєш: знищення природи- то велика грішність.
Одна пара за 40 років посадила цілий ліс,
А інші все зрубали. Хіба в світі є логічність?
Є люди, що збирають на пляжах сміття й годують чайок.
В саду висаджують нові сорти дерев.
Може, в дитинстві перечитали надто багато байок,
Що варто рятувати світ. Цим і займаються тепер.
Друзям на день народження дарують екосумки.
В них вдома темно, заощаджують енергію.
Купити собі автомобіль у них не було і думки.
Для очищення води придумують нові стратегії.
На це вони і люди, не істоти.
Люди живуть. Істоти можуть лише існувати.
Пів життя не можуть вирішити свої «за» та«проти».
Чекають, щоби хтось за них. Чекають, щоб просто чекати.
А ти можеш і далі не звертати жодної уваги.
Затуляти вуха на чийсь екологічний монолог.
Не мати до природи жодної поваги
І дивуватися, чому в соборі на іконах плаче Бог.
І відкладати лиш до понеділка, щоби зупинитися.
Прокинутись. Згадати, що ніхто, якщо не ти.
Прокинутись, щоби навчитися нарешті вчитися.
І думати, що зміниться хоч щось на раз, два, три...
Як завше, брати на себе роль спостерігача,
А часом й викидати пляшку повз смітник.
Не відчувати відповідальності в своїх руках,
Не вірити в свою причетність до стихійних лих.
І в той час, як рушаться усі системи,
Коли екологію планети скоро розтрощать.
Далі придумувати собі дурні проблеми.
То тут недолюбили, а там розвели на гроші.
Навколо день чи ніч, не знаю.
Я знаю, що навколо розпач й бруд.
Я гублю у собі слова, думки й емоції втрачаю.
Сміття в тобі, в мені, під нами. Там і тут.
Боюсь, нам скоро вже не стане чим лиш дихати.
Боюсь, нам скоро вже й не буде чого пити.
Кислотний дощ буде крапати на парасолю,
Глобальне потепління не дозволить нам пожити.
Демографічний вибух ледь не зведе нас з розуму.
Виснажений озоновий шар більше не схоче з нами мати справу.
І марно те, що нас годують лиш прогнозами,
Новинами під ранішню гіркаву каву.
«І що це там шумить?»-питаюсь я у тебе.
«Війна»,- відповідаєш ти, хоч не одразу.
І ми втечемо. А наша земля горить під ясним небом.
«Її б собі в кишеню...»,- кажу я останню фразу.
Навколо день чи ніч, мені не знати.
Сміття в тобі, в мені, під нами. Там і тут.
А знаєш, за все доведеться відповідати.
Бо кожного із нас чекає суд.
