Лош Юстина Юріїв
Лош Юстина Юріїв
Англійське чаювання
Коли ми заходимо до зали очікування, нас гостинно приймають та просять зайняти свої місця. Примостившись на своєму місці, ми починаємо найважливіший процес - привітання. Навкруги різними голосами чути «добрий день!», «добрий день!», «доброго ранку!», а іноді, щоб показати свою високо- інтелектуальність, хтось по-іноземному каже: «Hello». Далі ставлять запитання, багато запитань. Найактуальніші - «зробив/зробила?» або «є/нема?». І після них усі зазвичай показують свої манери, дехто просто промовчить, інші ввічливо піднімають руку і чекають, коли головнокомандувач промовить їхнє ім’я, а один-то взагалі (напевно, руку заклинило) тільки кричить: «Можна, можна!». Коли дадуть згоду на його слово, то лише чути тихе шепотіння вітру і авжеж видно лист, виписаний аж надто каліграфічним почерком, на якому чітко видніються словосполучення: «В мене голос підсідає», або ж рішучий та ефектний крок- «Гість вийшов». Зрештою, події розпалюються , в залі стає веселіше і атмосфера ну аж занадто затишна та домашня. Навкруги лунають лагідні слова організатора зібрання: «Прошу, будь ласка», чути усі 32 імені, надзвичайно рідкісні та до безглуздя красиві, але коли організатор не чує відповіді, його ласка перетворюється в гнів. І тоді усе шановне панство розуміє чому. Тому що важко говорити до людей, вбраних за дрескодом у чорний квадрат. Ласощі тут теж хороші: хтось смакує вишуканим бутербродом, хтось духмяною кашею, або мішленівською стравою від шеф кухаря, який наглядає за процесом вашого заходу. Потім кожен старається дізнатися щось нове, як кажуть красуні, попліткувати, тай про те, тай про се, і чогось до голови узяти на майбутнє. І, чуючи дзвін годинника, який сповіщає, що 45 хвилин минуло, усі збираються йти додому, хоча і так вже там є.
Ось так проходять цікаві, схожі на англійські чаювання, уроки дистанційного навчання.
Стрімкий підйом
Ще рік тому я б вважала це неможливим і, якби хтось сказав мені про це, то не повірила б.
Був прекрасний літній день, ми з батьками та компанією друзів вирушили на відпочинок у Карпати. Перші три дні були веселими, але лише у межах нашого готелю. На четвертий день я, повна сил і порожнини в животі (неначе мій живіт свічка, що вже давно перегоріла), як завжди спустилася на перший поверх, щоб поснідати. Там на мене вже чекали батьки з друзями, сьогодні усі були якісь занадто жваві та піднесені, окрім моєї сестри, яка захворіла. Ой, не щастить же деяким! Ми поснідали, добре поснідали, моя серединна свічка горіла з новою потужністю, а я відчувалася, як свіжий огірок, якого щойно з’їла. Зайшовши у номер, перші 10 хвилин я не розуміла, чому мама так метушиться і збирає дві сумки, і нарешті тато сказав :«Ну що, ідеш підкорювати Говерлу?». Я була шокована, але, знаючи свою любов до пригод, відкритів та екстремальних емоцій, сказала: «Так».
План був такий: о 9.00 ми повинні були виїхати, бо подорож обіцяла бути довгою, далі приїхати, підкорити, спуститися, поїхати назад- і все, здавалося, б, нічого. І ось о 9.00 я з подругою вже сиділи в машині і чекали на наших татів. Як виявилося, наші мами і менші сестри або трішки ліниві, або не хочуть міняти усі готельні розкоші, такі як: спа і масаж - на екстремальні викрутаси. Ну, нічого, ми навіть не сумували, сьогоднішній день обіцяв бути веселим і захоплюючим.
До підкорення вершини українських Карпат нам потрібно було ще провести 3 години виснажливої дороги по гірських серпантинах і ще 1 годину по стрімкому, запиленому шляху до самого заповідника. Краєвиди тут неймовірні, хоча їх з подругою ми бачили лише хвилин 15, а от далі дрімали, як ті зимові ведмеді у сплячці (завжди дивувалася людям, які нещодавно тільки прокинулися і знов куняють, а тут сама, на диво, заснула) , чого не скажеш про татів. Мій вів машину і ще, як мені завжди здається, всесвітньо важливі переговори зі своїм товаришем по телефону. А мій дядько наглядав за висотою над рівнем моря і балакав з татом про машини і пацієнтів, які чекають на них після відпочинку. Ще трішки, трішечки думали ми, але ця запилючена дорога не закінчувалася, вона тягнулася, тягнулася ниточкою, яка начебто розпоролася з довгого плетеного светра. Наші татусі жартома казали, що, можливо, нам залишиться йти або дуже трішки, або ми доїдемо до самої вершини. Але нарешті ниточка закінчилася!
Ми переодягнулися у теплий одяг, узяли рюкзаки, які мама нафаршувала усім, чим знайшла. Ми були готові! І так, перші кроки – це, зазвичай, так хвилююче, ти почуваєш себе відкривачем нових шляхів і ці кроки здаються такими почесними! Але ця почесність зникає дуже швидко після того, як настає втома і біль, але про це вже згодом! І так ми підійшли. Перед нами стояв вибір трьох шляхів: перший - найшвидший, але найстрімкіший, другий - пологий, але дуже довгий, третій - , здавалося, найкращий і пологий, і по часу все ок, але не «ок» було те, що цей шлях бере початок з іншого заповідника, не нашого. І ми, люди, які бачили азарт лише у безмірі часу, який потрібен на підкорення вершини, обрали перший стрімкий підйом.
Спершу ми потрапили у чарівну казку, де йшли лісом, мальовничим лісом зі струмочком, який вказував дорогу і водночас переслідував нас, а стежка та й уся територія лісу була у могутніх коренях дерев, що придавало цьому якоїсь таємничості. Так прошмигнула третина нашого шляху, повітря там було також загадковим, воно наповнювало наші груди і ми почувалися неначе феї, легкі і чисті. На пологій галявині було чудове місце, щоб набратися сил, і тут я згадала про один мій страх - страх до змій. Впродовж усієї дороги думка, що все ж таки десь на мене чекає ця довга голодна паличка, що рухається і хоче завдати мені шкоди, не давала мені спокою.
Фух, перепочили і в дорогу. Далі шлях складався з кам’яних брил, неначе велетень з оком митця хаотично порозкладав їх на свої місця і тим самим створив цей шлях. Я була надзвичайно втомлена, тому і раділа тій думці, що іти ще декілька кроків. Але тут, як з’ясувалося, була велика підстава, зараз самі зрозумієте, про що я. До вершини Говерли, як я думала, залишалося декілька кроків. Всі дорослі мовчали, і в цьому їхньому мовчанні також була підстава. Я з подругую дісталися на цю міні Говерлу і секрет виявився в тому, що це лише половина шляху, а велична красуня тільки-но постала перед нами у всій своїй ошатності! Підйом на неї ми могли охопити власним поглядом, і він здавався мізинчиковим в порівнянні зі шляхом який ми вже подолали. І тут головна каторга і мука почалася. Деяким з горе-туристам було важко дихати, хоча з диханням у мене проблем не виникало. Єдине, що турбувало - це тонус і нестерпний біль, який поширювався з ніг до голови по тілу. Тепер ми зупинялися не раз на пів години, а кожні п’ять кроків. Залишилося п’ять, чотири, три… Ух, думки в моїй голові щосекунди роїлися. Страх до плазунів спадав, але ейфорія наближалася. І тут на шляху ми зустріли групку пенсіонерів, яким було від 60 до 80 приблизно, і всі вони дружно казали нам: «Ще трішки, давайте, ви зможете», і ці слова стали поштовхом. І два….. один!!! Ура!!! Серце вистрибувало, неначе там моя мала сестра на батуті стрибає. На мене уже чекав тато з телефоном, я відчула себе дійсно зіркою, яку зустрічають захоплено аплодисментами. І ще й папараці знімають. Зробивши фото, ми сіли перепочити і помилуватися краєвидами ,які дійсно вражали і чарували до мурашок. Тут стояв якийсь особливий дух, я почувалася дуже класно і легко - це було просто справжнє щастя. Та настав час прощатися і котитися вниз. Та перед тим, як це зробити, десь в середині мого єства я дістала довжелезний список і ручку і на місці, де писало: «Підкорити Говерлу»- я поставила відміточку-смайлик. Тепер і спускатися можна.
Дорогою до машини було весело. Думаю усі відчували таке ж щире щастя, що і я, тому постійно жартували і говорили про все на світі. Ми скотилися дуже швидко і вже біля машин переодягнулися у чистий одяг та врятувалися від спраги пляшкою «Моршинської». Обрали декілька сувенірів для матусь і сестричок та отримали медалі за це 2061 метрове підкорення. Дорогою по серпантинах ми вже не спали, а палали емоціями і ніяк не могли дочекатися зустрічі з матусями, щоб все їм розповісти, і одночасно похвалитися та поплакати.
Вже вкотре згадуючи цю історію, я радію, що все так склалося. І що шлях саме стрімкий ми обрали. І що в такій компанії веселій пішли. І взагалі ще рік тому я б вважала це неможливим і, якби хтось сказав мені про це, то я б не повірила.
